Після вчорашніх подій, коли я побачив як РЕАЛЬНО можна змінити життя людей з інвалідністю, я почав думати над тим, що є мені дорогим, що є моєю долею. Бо хоча я туди не їжджу, щоб її не турбувати, то це все одно не значить, що це не-моє місце. Я не зрікаюся свого місця, її та всіх своїх братів і сестер. І я знаю, що прийде час і я туди повернуся. Але раніше вона змінить своє серце.
І якщо можна змінити ціле суспільство і умови для людей з інвалідністю, то невже нічого не можна зробити для психічнохворих?! Бо я безперечно відрізнявся серед усіх на Семінарі. Ти не їздиш на колясці, з тілом у тебе все добре. Ніхто ж не бачиш твоїх думок! Ніхто не може зрозуміти тебе, що ти відчуваєш. Це я такій не-звичайний, вмію писати, гарно висловлювати свої думки, хоч і хаотично. А головна маса людей психічнохворих, це на жаль не генії і не митці. Хоча безперечно, у нас є таке, що у звичайної людини не розвинуте, але мені здається, що це скоріше від бездіяльності, аніж такий прямий дар. Ми усі є талановиті. І хвороба не завжди сприяє розвиткові, часто треба йти всупереч.
Так ось я думаю, що лише тоді психіатрія буде успішною і там відбудуться значні зміни, коли туди повернеться віра. Недарма у старовину нас лікували монахи. Куди таким людям було йти? Лише в Церкву. Ось ними і займалися святий Теодосій і Агапіт Печерські. І саме таким я бачу майбутнє. Тільки займатися ними мають не проплачені священики, які живуть грошима. Ними мають займатися люди, які люблять Бога. Справжні духоносці. Спроможні не лише зціляти, але і довго і нудно любити без змін і без результатів. Тільки для цього треба дуже велика віра і любов, і звичайно багато молитися. А не так, як тепер. Коли всі лише збирають з нас гроші. А та, яка вміє співчувати, періодично ходить курити, бо не може увесь час слухати це все і підтримувати. Через що вигляд у неї ... не така вона гарна, яка є насправді!
У кожній психіатричній лікарні має бути каплиця. Не для того, щоб говорити людям про зцілення, а для того, щоб свідчити про Воскресіння. Не для того, щоб підтримувати; щоб священик брав на себе проблеми хворих, як це іноді роблять психологи та психіатри, а для того, щоб проповідувати і молитися. Щоб була можливість віри. І може це є недемократичним, що тепер має бути всіх для всіх, але я думаю, що у зв’язку з останніми законами в України, коли Держава готова поділитися своїми “обов’язками”, то я хтів би щоб Церква зайнялася саме нами. Є ж пенітенціарне капеланство, у військах. Ми теж потребуємо Бога! Ми теж потребуємо Церкви!
Я думаю, що до цього ще ДУЖЕ далеко. Для того, що Таїнства були дієві, потрібна віра. Легше піти до психолога, аніж змінюватися самому. Віру не можна купити чи вивчити на семінарі. Священик не є психологом, а молитва не є магічним засобом. Ікона не зцілює. А Святе Письмо не є інструкцією до того, як мені спокійно грішити. І доки людина приходить до Церкви лише, щоб до неї повернулося здоров’я, лише, щоб зникли проблеми, в очікуванні чуда, то звичайно нічого не буде. Хоча чуда і трапляються. Доки ми не почнемо вірити по-справжньому, а не шукати відповіді у екстрасексів, психологів та психіатрів. Коли ліки перестануть бути головним вирішенням проблем. Бо, звичайно, легше напитися ліків і тоді тобі все не так болить, аніж пережити смерть своєї дитини. Просто, якщо ми віримо в Небо і Любов, то варто іноді страждати. Бо віра дає розуміння, що Хрест є необхідний. І людина не тікає від зла у світі у свої фантазії.
Бо мені здається, що саме вчення Отців Церкви є дуже актуальними для нас. Головне, що нас мучає усіх це статевий потяг і гнів, неприйняття справедливості у цьому світі. Тільки, якщо здорові ще якось можуть з цим жити, то нам нікуди. Ми не можемо без Його благодаті. Не так просто стримувати ці потяги, якщо ти не до кінця контролюєш себе. Нас треба вчити любити, жити заради інших, допомагати. Коли ми усі зрозуміємо, що лише Він може вирішити наші проблеми, а не пігулки чи розмови. Але для цього місце для віри має звільнити психологія і десь навіть психіатрія. А то і будуть ці закоханості в психологів, психіатрів. Я вже мовчу про корупцію, яка є тотальною.
Я міг би багато чого тут справедливого написати про свою Лікарню і її співробітників. Тим більше, що я ображений! Але я кожного дня молюся за неї. Про дар віри для неї. Молюся проти тих, які є її пацієнтами. Молюся за тих, які її оточують. На інших у мене поки нема бажання щось чинити. Хоча колись був час коли я молився за всіх. Потім вона заступила усіх. І певно саме лише ради неї я б повернувся туди. Ради неї я б ліг би і у Шевченко, і піддався усім лікарським тортурам. Але Він від мене цього не вимагає. Останнього разу, коли я там був, то мені пропонували поїхати у Смілі, але я пішов курити. Так, що курю і тепер. В мене є справи поцікавіше, аніж лежати там. Я познайомився з ГО “Сонячні діти Черкащини”. Хлопці в АТО. Є багато справ, врешті-решт не всі ж хворі! Треба виховувати дітей і любити жінок. Але якщо Він захоче, то я неодмінно готовий повернутися Туди, тільки у підряснику і з вервицею у руках!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Архимандрит Даниил (Сарычев) - Девятова Светлана 8 сентября 2006 года в 22 часа 45 минут мирно отошел ко Господу старец Даниил, старейший насельник московского Донского монастыря архимандрит Даниил (Сарычев).
В конце апреля 2006 года мне посчастливилось встретиться с архимандритом Даниилом. (К старцу Даниилу уже почти никого не пускали, после болезни он был очень слаб.) К весне 2006 года книга о православных старцах уже была сдана в московское издательство «Артос-Медиа», мы приступили к работе над второй частью о православных старицах. Рассказывая о схимонахине Любови, мы планировали упомянуть и о том, что блаженная старица Любовь в 1995 году встречалась с архимандритом Даниилом, хотелось немного рассказать и самом старце Данииле. Отцу Дмитрию Шпанько удалось договориться о встрече, но в самый последний момент встречу отменили, но дозвониться до меня и сообщить об этом не смогли, поэтому 30 апреля я приехала в монастырь (заранее), но в назначенный час никого не встретила. Я долго молилась у раки Святителя Тихона, и уверена, что именно по молитвам святого, спустя 2 часа попала в келью старца Даниила, где, по милости Божией, удостоилась получить благословение великого старца, и разделить праздничную трапезу с ним и его духовными чадами.
Нужно признаться, что за три дня до этого, во время обострения язвенной болезни, я не могла вообще принимать пишу, укрепляла себя лишь святой водой, просфорой, да монастырскими сухариками. Старец Даниил благословил есть вместе со всеми, по послушанию съела всё и исцелилась. (В тот день вечером я ждала очередного приступа боли, но всё прошло, на утро я могла уже кушать всё спокойно.) Слава Богу, за всё!
Вечером 21 сентября 2006 года, когда очерк о старце Данииле был в основном готов, внезапно наступило полное изнеможение - долго молилась лёжа, когда силы начали возвращаться, встала, подошла к шкафу с иконами и ощутила благоухание. Благоухала в правом нижнем углу бумажная икона Донской Божией Матери, купленная примерно в конце1991- начале 1992 года в Донском монастыре. (На обратной стороне иконы было написано –«400 лет основания Свято-Донского Ставропигиального монастыря (1591-1991г.г.)». Эта бумажная икона и Курская-Коренная икона Божией Матери «Знамение» (которую мне удалось в своё время приложить к чудотворной иконе), чудом уцелели во время пожара в 1995 году, когда от зажжённой свечи сгорели у меня дома на полке даже иконы приклеенные к деревянной основе. Взглянув на обратную сторону иконы, я вспомнила, как пятнадцать лет назад впервые пришла в Донской монастырь и подошла, как и все верующие, находящиеся около храма, к старцу Даниилу, который только что вышел из храма (в это время многие верующие устремились к нему и стали просить благословения). Благодарю Господа, что удостоилась встретиться со старцем Данилом вновь весной 2006 года.
